У публікації розкрито особливості соціально-економічного впливу міст-обласних центрів на ендогенний регіональний розвиток шляхом аналізу основних локальних потенціалів міської економіки. Встановлено, що оцінка впливу міст на регіональний розвиток базується на визначенні концентрації економічної активності в містах-обласних центрах за індикаторами ендогенного розвитку: демографічними; економічними, соціальними тощо. Оцінено сучасні тенденції урбанізації в України в контексті забезпечення ендогенного розвитку, які характеризуються високими значеннями коефіцієнта інтенсивності урбанізації для областей Західної України внаслідок запізнілої історичної стадії урбанізації, Київської та Одеської областей, що пояснюється демографічним резервом сільського населення, міграційним припливом населення до столиці та обласних центрів. Виявлено концентрацію населення в містах-обласних центрах і стиснення економічного простору у великих містах. Виявлено суттєві просторові диспропорції у концентрації населення міст-обласного центру щодо регіонів – від 63% населення у м. Києві до 9% населення у м. Ужгород. Проаналізовано розвиток міст-обласних центрів і регіонів протягом 2010-2016 рр., за їх основними індикаторами (зовнішньоекономічна діяльність: обсяг експорту товарів і послуг, прямі іноземні інвестиції на одну особу; валовий регіональний продукт), виявлено міста-лідери та аутсайдери та їхній взаємозв’язок з їхнім регіональним оточенням. Виявлені просторові синхронізми та асинхронізми у соціально-економічному розвитку міст-обласних центрів і регіонів. Розраховано показники еластичності темпів росту міста та регіонів за основними показниками, зроблено висновки про позитивний вплив обласних центрів на власні регіони та причини їх відсутності. Визначено за результатами розрахунків процеси поглиблення просторових соціально-економічних диспропорцій внаслідок просторової експансії великих міст у більшості міст-обласних центрів, а також процеси стимулюючого впливу розвитку обласних центрів на регіони. Обґрунтовано, що впровадження нової політики стимулювання розвитку міст-обласних центрів як місць економічної активності сприятиме ендогенному регіональному розвитку, підвищенню їх конкурентоспроможності в глобальному масштабі.
У статті зазначається, що невирішеність низки проблем соціально-економічного розвитку регіонів обумовлює необхідність змін у підходах до розробки та реалізації нової державної регіональної політики, яка базуватиметься на європейських традиціях і партнерстві між державою, регіонами та територіальними громадами. Акцентовано увагу на засадничих положеннях нової парадигми державної регіональної політики в Україні, яка має враховувати сучасні реформи у сфері децентралізації влади та «мультицентристську» сутність регіонального управління, а також будуватись на принципах вертикальної та горизонтальної координації управлінських впливів щодо вирішення проблем регіонального розвитку. Вказано, що сучасний підхід до реалізації державної регіональної політики потребує вдосконалення її нормативно-законодавчого та інституційного забезпечення, чіткого розподілу функцій і вироблення узгоджених механізмів функціонування інституцій управління регіональним розвитком. Обґрунтовано, що дієздатне інституційне підґрунтя державної регіональної політики в Україні має забезпечити узгодженість інтересів суб’єктів реалізації державної регіональної політики та залучення різноманітних форм громадської активності. Зазначено, що кардинальний перегляд відносин держави і регіонів у процесі децентралізації потребуватиме узгодження цілей регіонального розвитку з пріоритетами реформ на державному рівні. У загальному підсумку цілі регіонального розвитку мають бути тісно інтегровані у загальну стратегію реформ. Врешті реформи у сфері управління регіональним розвитком мають забезпечити перехід від застосування прямих інструментів стимулювання розвитку регіонів до комплексного регуляторного впливу. Визначено перелік заходів у сфері вдосконалення правового підґрунтя та зміцнення економічної безпеки регіонів. Окреслено пріоритетні напрями діяльності регіональних органів влади щодо залучення сучасного інструментарію управлінського впливу, забезпечення інституційної та ресурсної скоординованості реалізації регіональних стратегій і проектів регіонального та місцевого розвитку.
Однією з основних вимог становлення та розвитку регіональних ринків медичного туризму (РРМТ) в Україні є забезпечення їх конкурентоспроможності. Перемога у конкурентній боротьбі у глобалізаційній економіці належить компаніям, які акцентують увагу у своїй діяльності не лише на обов’язкових атрибутах безпеки, сервісу, комфорту, інтересу, а й застосуванні інноваційних технологій при наданні турпослуг, що дозволяє зайняти конкурентну позицію у ринковому туристичному просторі. Тому на цьому етапі становлення регіональних туристичних ринків актуальним є запровадження інноваційних технологій для забезпечення становлення та розвитку РРМТ в Україні. Це зумовлено специфікою ринку, адже забезпечення вхідних туристичних потоків, метою яких є отримання конкурентоспроможних медичних послуг, вимагає від надавачів таких послуг передусім використання інноваційних технологій для ефективного вирішення медичних проблем туристів, що і слугуватиме причиною відвідання ними того чи іншого регіону. Тому ведення діяльності на основі використання інновацій у сфері медицини є базовою вимогою формування регіональних ринків медичного туризму в Україні як таких. Численні підходи до дослідження інновацій, аналіз наявних статистичних матеріалів, що відображають інноваційну діяльність у регіонах України, дозволяють зробити висновок, що здебільшого увага сучасних досліджень зосереджується на необхідності застосування інноваційних технологій у сфері матеріального виробництва, тоді як сфери послуг, зокрема туризму, розробки стосуються опосередковано. Виникає важливе наукове завдання аналізу проблем та пошуку механізмів активізації використання інноваційних технологій у сфері туризму та, зокрема, при формуванні регіональних ринків медичного туризму в Україні. У статті розглянуто особливості застосування інноваційних технологій у різних сферах економічної діяльності. Здійснено типологію інновацій на регіональному ринку медичного туризму, яка передбачає їх виокремлення за змістом, часом (причиною) виходу на ринок, суб’єктом розробки, що дозволило обґрунтувати пріоритети їх запровадження на такому ринку та деталізувати за стадіями надання послуг (стадіями залучення туристів, обслуговування туристів, надання медичних послуг і надання додаткових туристичних послуг). Подано схематичне зображення пріоритетності генерування інновацій на РРМТ, що дозволить забезпечити його становлення та розвиток у регіонах України. Відображено процес створення та комерціалізації інновацій медичної сфери на РРМТ.
інновації, інноваційні технології, регіональний ринок, медичний туризм, медична сфера, туристичні послуги
Розглянуто питання щодо ходу реформи адміністративно-територіальної та бюджетно-фінансової децентралізації в Україні. Здійснено аналіз процесу об’єднання переважно малочисельних за населенням і неспроможних у повному обсязі виконувати повноваження місцевого самоврядування сільських, селищних, міських рад у більші об’єднані територіальні громади (ОТГ). Протягом 2015-2017 рр. в Україні шляхом добровільного об’єднання 3103 сільських, селищних і міських рад було сформовано 665 ОТГ. Однак понад 70% адміністративно-територіальних одиниць базового рівня в процесі об’єднання участі не взяли. Регіони України демонструють реформаторську активність різного рівня. Так, у Житомирській, Хмельницькій і Чернігівській областях понад 50% сільських, селищних і міських рад об’єдналося в ОТГ. У Закарпатській, Київській і Кіровоградській областях в об’єднанні взяли участь менше 10% наявних громад. Недостатні темпи реформування, територіальна дискретність об’єднання громад спричинюють низку проблем локального, субрегіонального й регіонального управління. При цьому перші результати реформи демонструють низку її переваг: зросли фінансові ресурси об’єднаних громад, вони отримали бюджетну самостійність, з’явилася зацікавленість у реалізації ендогенного потенціалу розвитку громад тощо. Водночас проявили себе проблемні питання здійснення реформи, які, зокрема, пов’язані з необхідністю долати перепони, що спричинені принципом добровільності при об’єднанні наявних територіальних громад у більш спроможні адміністративно-територіальні одиниці базового рівня. Запропоновано шляхи подолання перепон задля успішності реформи, серед яких: необхідність належного конституційного забезпечення реформи; запровадження якісно нового інституту державного контролю за діяльністю органів місцевого самоврядування; синхронізації вирішення завдань реформування адміністративно-територіального устрою зі секторальними реформами соціальної сфери, бюджетно-податковою реформою, реформою аграрного сектору економіки; формування нової державної політики регіонального розвитку з акцентами на зростаючу управлінську, економічну й політичну роль базового рівня адміністративно-територіального устрою у вирішенні питань як місцевого значення, так і завдань субрегіонального й регіонального розвитку.
Розглянуто потенціал концепції смарт спеціалізації та напрями її застосування для розвитку транскордонних туристичних ринків. Проаналізовано Стратегію розвитку Європи 2020, яка базується на принципах розумної спеціалізації, сталого та інклюзивного розвитку. Визначено перспективи розвитку сфери туризму в контексті пріоритетів Стратегії Європа 2020: відповідно до Стратегії туризм не виділено в ролі сфери концентрації ресурсів, водночас стимулюється розвиток туризму на засадах розумної спеціалізації. Виявлено, що 28 регіонів ЄС обрали туризм як один з пріоритетних видів діяльності в інноваційних стратегіях розвитку. Ще 44 регіони зосереджені на різних аспектах економічного розвитку, опосередковано пов’язаних з туристичною індустрією. Обґрунтовано напрями розвитку туризму на засадах розумної спеціалізації, серед яких: модернізація шляхом застосування різного роду технологій, що матиме вплив на ефективність функціонування сфери туризму; активізація наукових досліджень функціонування туристичної сфери, впровадження в практичну діяльність наукових розробок; створення кластерів, розвиток локальних мереж задля включення більшої кількості місцевих підприємців; використання енергоефективних будівель та екологічно чистого транспорту; продукування інновацій у таких сферах, як медичний туризм, оздоровчий туризм тощо; пошук нових підприємницьких ініціатив у сфері туризму, які б дозволяли залучати та ефективно використовувати людський (зокрема креативний) потенціал, для прикладу, діловий чи активний туризм. Європейський досвід доводить, що важливо розглядати туризм не як сферу, що перебуває в тіні промислового сектору, а як невід’ємну складову регіональної інноваційної системи та елемент розвитку економіки знань у регіоні. Безперспективною в сучасних умовах є стратегія розвитку туризму, що базується виключно на засадах використання культурних і природних ресурсів. Так само хибним є бачення модернізації та інноваційного розвитку туризму виключно у більш активному використанні ІКТ та Інтернету. Не менш важливу роль мають відіграти управлінські інновації, продукування інноваційних видів послуг, використання технологій, пов’язаних з використанням робототехніки, інноваційної медичної апаратури, відновлюваної енергетики тощо. Встановлено, що в Україні смарт-спеціалізація саме як інноваційна система прийняття рішень у сфері регіональної та структурної політики на практиці взагалі не отримала розвитку.
Досліджено передумови формування економіки знань за індикаторами, що відображають розвиток сектору підвищеного попиту на знання в Україні. Розглянуто особливості залучення знаннєвих факторів в економіку України в розрізі окремих індикаторів рівня розвитку сектору підвищеного попиту на знання (розвиток високотехнологічного сектору, розмір інвестицій, зайнятість, об’єм і структура венчурного капіталу, участь приватного капіталу у фінансуванні НДККР, структура витрат на НДДКР за стадіями наукових досліджень, міждержавні потоки знань, а також міжнародна співпраця в галузі науки та інновацій, посилення кооперації між фірмами, науково-дослідними організаціями й університетами, мобільність учених та інженерів, особливо студентів, які виїжджають вчитися в інші країни тощо). Аналіз залучення та використання знаннєвих факторів в економіку України (за окремими індикаторами рівня розвитку сектору підвищеного попиту на знання) показав багатоаспектну та в окремих випадках невтішну картину процесів і явищ у сфері інноваційного розвитку країни упродовж останніх років. Зроблено аналіз за розрахунковими параметрами економіко-статистичних моделей впливу знаннєвих факторів на продуктивність праці в період після 2008 р. з його складними політичними та соціально-економічними проблемами й подіями. З результатів розрахунків випливає, що найкраща модель економічного розвитку України на сьогодні є невизначеною; відсутня чітка стратегія використання та розвитку науково-технічного потенціалу країни; несформоване законодавче поле для ефективного функціонування національної та регіональної інноваційних систем. Вирішення проблем потребують такі підсистеми національної інноваційної системи: генерування нових знань (академічна, вузівська наука); освіта і професійна підготовка; виробництво продукції та послуг; інноваційна інфраструктура. Зроблено висновок, що необхідність задекларованої на парламентських слуханнях (лютий 2018 р.) синергії зусиль для розвитку інновацій не досягне бажаного результату, якщо буде скорочуватися інтелектуальний капітал, будуть скорочуватися кадрові та ресурсні можливості для інноваційного розвитку, а держава і надалі буде лише декларувати основні принципи ЄС у сфері науки та інновацій й усуватися від державного регулювання інноваційними процесами.
економіка знань, знаннєві фактори, індикатори OECD, економіко-статистичні моделі, продуктивність праці, національна інноваційна система
Динамічні зміни у способах генерації та поширення знань змінюють інституційний ландшафт і конкурентне середовище систем вищої освіти (СВО) країн і регіонів, потребують від політиків і менеджерів інноваційних управлінських рішень, обумовлюють актуальність нових теоретичних концепцій і прикладних моделей аналізу конкурентоспроможності національних СВО. Аналіз наукових публікацій вітчизняних і зарубіжних учених з проблем розвитку СВО дає підстави дійти висновку, що, по-перше, вища освіта як особливий вид економічної діяльності стала предметом вивчення економічних та управлінських наук лише у другій половині XX ст., по-друге, завдяки поєднанню соціокультурних, політичних та економічних функцій вища освіта потребує міждисциплінарного підходу до вирішення проблем ефективності; по-третє, у кожній країні, попри глобальні тенденції розвитку, система вищої освіти має локальні особливості, а відтак – потребує виявлення закономірностей розвитку і національних резервів підвищення конкурентоспроможності. Метою цієї статті є визначення основних чинників, обмежень і напрямів удосконалення інституційної підтримки розвитку системи вищої освіти України в умовах інтеграції у глобальний простір вищої освіти та викликів XXI ст. Основні положення і висновки, представлені у статті, базуються на принципах системного і порівняльного аналізу, статистичних і соціологічних методах. Емпірична база дослідження – дані національної і міжнародної статистики, спеціальних соціологічних досліджень з питань економіки та управління у вищій освіті. Структура статті містить такі розділи: позиція України в міжнародних рейтингах, глобальні і національні тенденції розвитку вищої освіти, у тому числі бізнес-освіти, результати національних досліджень щодо якості вищої освіти в Україні та працевлаштування випускників, висновки та пропозиції. Здійснено аналіз глобальних чинників трансформації національних СВО, внаслідок чого з’ясовано, що вплив демографічних чинників виявляється у структурних зрушеннях у віковому розподілі населення на користь осіб старшого віку, а відтак – зменшенні попиту на освітні продукти серед населення традиційного “студентського” віку, необхідності диверсифікації освітніх продуктів відповідно до концепції навчання протягом усього життя. Вплив соціально-економічних чинників пов’язаний з асиметрією показників якості життя та виявляється у зростанні процесів освітньої і трудової міграції, глобальній конкуренції за талановитих студентів і дослідників. Технологічні чинники зумовлюють диверсифікацію методів викладання і навчання, зростання кількості он-лайн освітніх продуктів, розвиток неформальної освіти і в підсумку – демократизацію СВО та ризики зменшення кількості закладів вищої освіти (ЗВО). Сформульовано висновок, що одним з визначальних факторів реалізації національних завдань СВО України у контексті глобальних цілей сталого розвитку є посилення співпраці державних і місцевих органів влади, бізнесу та вищої освіти на принципах автономії ЗВО. У Тому для України важливими є такі кроки: підвищення соціальної відповідальності бізнесу на всіх етапах формування інтелектуального капіталу: спільна розробка нових стандартів у галузі вищої освіти, спеціальних програм сертифікації бізнес-освіти для різних категорій споживачів освітніх послуг, запровадження систем моніторингу працевлаштування випускників ЗВО та використання його результатів у підвищенні ефективності СВО України та її ЗВО.
Будь-яка просторова екологосоціоекономічна модель виконує продуктивну роботу для економічного споживання та відтворення природних процесів. Ця робота є спільною як для соціально-економічної, так і для природної складової таких систем. Ми інтерпретуємо потенціал продуктивності природного капіталу у екологосоціоекономічних системах (ЕСЕС) як запас вільної енергії. Відповідно до визначення ентропійних потоків у відкритій системі, до земної біосфери відбувається приплив «негативної ентропії», причому стійкість негентропійного бюджету забезпечує додержання закону збереження біомаси живої речовини, сформульованого В.І. Вернадським. Умовою сталого розвитку просторових ЕСЕС, таким чином, є максимальне збереження обсягу негентропії наземних екосистем. Надзвичайно важлива роль належить фотосинтезу автотрофних організмів у біосфері завдяки його ролі у продукції живої речовини як чинника саморегуляції та підтримки життя. Це дозволяє визначити функцію фотосинтезу та її кількісні параметри як провідні індикатори просторової стійкості задля достовірного оцінювання та ефективного управління природним капіталом. Врахування просторової неоднорідності при визначенні вільної енергії дозволяє виявити властивість неадитивності її обсягів у просторових підсистемах біосфери. Відповідно, повний просторовий розподіл глобального запасу природного капіталу та деполітизований розподіл економічних прав користування локалізованими фондами природного капіталу є неможливими. Це додатково загострює концептуальні недоліки стейкхолдер-орієнтованих і заснованих на власності моделей управління сталим розвитком. Замість цього об’єктом превентивного управління та ризик-менеджменту еконономічних суб’єктів, об’єднаних у багатошарову мережу координації і комунікації, мають стати траєкторії системної динаміки різних організаційних рівнів. Ця схема гетерогенної мережі дає можливість підвищення територіальної опірності та економічної ефективності з точки зору транзакційних витрат, із зростанням кількості ієрархічних рівнів і ступеня горизонтальної децентралізації. Індикатори динаміки просторових ЕСЕС можуть включати параметри продуктивної функції фотосинтезу, внутрішні та транскордонні енергетичні та ентропійні потоки наземних екосистем, а також інформаційні функції просторового розподілу видобутку ресурсів та економічної діяльності. Для ілюстрації об’єктивної необхідності та інституційних передумов пропонованої просторової багаторівневої мережевої моделі управління сталим розвитком використано приклад Карпатського регіону. Спільні проблеми довкілля та розвитку регіону включають питання економічної реструктуризації, агроекологічні проблеми, відвернення природних стихійних лих, зберігання токсичних відходів та, найважливіше, збереження біорізноманіття в контексті інтенсивного просторового розвитку. Вони спричинені спільними тенденціями розвитку країн та груп країн Карпатського регіону, а також географічними, гідрологічними та біоекологічними аспектами регіональної єдності. Інституційна складність регіону, сприятлива для впровадження пропонованого управлінського підходу, вимагає подальших прикладних досліджень для виявлення оптимальних шляхів координації, розподілу ресурсів і звітності для регіональних, транскордонних, національних, міжнародних і наднаціональних суб’єктів задля розробки неформальної стратегічної рамки як першого кроку до впровадження пропонованого механізму.
природний капітал, просторові екологосоціоекономічні системи, вільна енергія, негентропія, превентивне управління для стійкості
На сучасному етапі розвитку суспільства внутрішній споживчий ринок став одним з перших індикаторів багатьох трансформаційних процесів, що відбуваються в державі, регіоні, місті чи селі. Проблеми розвитку споживчого ринку набувають особливого значення, оскільки він є невід’ємною частиною відтворювальної системи країни, забезпечує взаємозв’язок виробництва і споживання, реалізацію товарів і послуг споживання і істотно впливає на якість і рівень життя населення. Цей процес потребує логічної послідовності дій, що робляться з урахуванням діючих напрямів і критеріїв розвитку споживчого ринку, постійного обміну інформацією, зіставлення отриманих на певних етапах результатів з бажаними. Усе це дозволить якісно і своєчасно коригувати напрями його розвитку. Споживчий ринок складається з таких основних сегментів, як ринок продовольчих товарів і непродовольчих товарів. Взаємодіючи один з одним, вони забезпечують потреби населення і створюють можливості для успішного функціонування економіки. Реформування його сегментів і поява конкуренції привели до розвитку нових форм і методів торгівлі, громадського харчування та побутового обслуговування і змінили усталені в цій сфері принципи і методи управління підприємствами. Цей сектор економіки держави стрімко розвивається разом зі збільшенням притоку в нього внутрішніх і зовнішніх інвестицій. Тому дослідження споживчого ринку в сучасних умовах є надзвичайно актуальним. Метою статті є аналіз сучасних тенденцій розвитку внутрішнього споживчого ринку та обґрунтування на цій основі пропозицій, спрямованих на активізацію цього процесу. Визначено сучасні тенденції розвитку внутрішнього споживчого ринку Україні з урахуванням фінансово-економічної кризи (2008-2009 рр.), нестабільності суспільно-політичної ситуації в країні (2013-2014 рр.), стрімкої девальвації національної валюти та високої імпортозалежності. Проаналізовано індекси фізичного обсягу товарної структури роздрібного товарообороту підприємств в Україні та динаміку роздрібного товарообороту, зокрема продовольчих і непродовольчих товарів. З’ясовано, що метою функціонування споживчого ринку є задоволення потреб різних соціальних верств населення необхідними товарами споживання відповідно до їх купівельної спроможності. Запропоновано заходи щодо підвищення активізації розвитку внутрішнього споживчого ринку України.
Розглядаються основні аспекти забезпечення оптимізації бізнес-процесів оптових підприємств регіону на основі реінжинірингу. На підставі статистичних даних щодо діяльності суб’єктів господарювання досліджено сучасний стан та основні проблеми оптових підприємств регіону. Враховуючи специфіку функціонування оптових підприємств регіону, встановлено, що забезпечення їх ефективної діяльності та подальшого розвитку стримується регіональними диспропорціями, ресурсним забезпеченням та тіснотою зв’язку між суб’єктами інфраструктури споживчого ринку. До основних проблем здійснення господарської діяльності оптових підприємств регіону належать: зменшення кількості оптових підприємств у регіонах України, погіршення економічних показників діяльності (збиток, зростання заборгованості, амортизація складських площ), зростання конкуренції з боку національних та іноземних роздрібних торговельних мереж, відсутність подальшої стратегії розвитку тощо. Для розуміння операційних процесів функціонування та забезпечення подальшого розвитку оптових підприємств регіону здійснено розгляд сутності понять «реінжиніринг», «бізнес-процес» та «оптимізація операційної діяльності». Встановлено, що основною метою реінжинірингу бізнес-процесів оптових підприємств регіону є зниження операційних витрат і збільшення прибутку. Враховуючи практичну діяльність оптових підприємств регіону, ідентифіковано основні напрями оптимізації бізнес-процесів, зокрема, удосконалення техніко-технологічної структури, формування ефективної кадрової політики, покращення торговельного та логістичного сервісу, інформаційне забезпечення операційної діяльності, удосконалення взаємозв’язків зі споживачами на ринку. Для оптимізації бізнес-процесів оптових підприємств регіону запропоновано відповідну схему з використанням реінжинірингу. Основним аспектом при цьому є ранжування бізнес-процесів оптових підприємств регіону, використання зворотного моніторингу, розробка моделей оптимізації бізнес процесів і формування організаційно-економічної та інформаційної систем підтримки. Визначено перспективні шляхи розвитку реінжинірингу бізнес процесів у контексті забезпечення ефективності функціонування оптових підприємств регіону. Серед них: зниження рівня операційних витрат і зростання прибутку, це дозволить оптовим підприємствам збільшити обсяги діяльності у регіонах, запровадити нові формати торгівлі; забезпечення контролю якості торговельних та сервісних послуг для споживачів; підвищення рівня задоволення потреб споживачів; впровадження відповідного інформаційного забезпечення для категорій споживачів та операційної діяльності; мінімізація та попередження ризиків задля розробки та впровадження заходів щодо пом’якшення негативного впливу на діяльність та усунення зовнішніх загроз; удосконалення техніко-технологічного стану складських приміщень шляхом запровадження сучасних технологій та автоматизації складських процесів; використання методологічного підходу, що дозволяє контролювати бізнес-процеси на усіх стадіях життєвого циклу оптового підприємства.
реінжиніринг, бізнес-процеси, оптові підприємства, оптимізація, регіон
У статті розглянуто питання структурної трансформації економіки регіону та обґрунтовано концептуальні засади формування регіональної політики структурної модернізації економіки в контексті активізації євроінтеграційних процесів. В її основу закладено імперативи розумної спеціалізації. Здійснення порівняльного аналізу ефективності структурних трансформацій в регіонах Польщі та України в умовах євроінтеграції дозволило встановити, що структура економіки регіонів України є наближеною до структури економіки Польщі, водночас для України властиві значні дисбаланси у динаміці зростання науко – та технологічномістких секторів економіки, низький рівень продуктивності праці, а також неефективне використання ендогенного природного, геополітичного та соціально-економічного потенціалу регіонів. Встановлено, що тенденції структурної модернізації економіки регіонів України свідчать про неефективність системи державного управління в цій сфері, зокрема в частині врахування можливостей s ризиків, пов’язаних з Угодою про асоціацію між Україною та ЄС. З одного боку, вона розширює можливості доступу українських виробників до європейських ринків інвестицій, інновацій, технологій тощо, з іншого, виникає низка ризиків, врахування яких є обов’язковим при розробці механізмів реалізації такої політики, а саме: обмеження щодо застосування протекціоністських заходів на внутрішніх ринках; перетворення України у місце розташування філій іноземних компаній і постачальника продукції низького або середнього рівня переробки для іноземних брендів; низький рівень прибутковості таких підприємств і програш власних позицій у «глобальному економічному ланцюзі» країнам з ще більш дешевою робочою силою; консервація низького рівня оплати праці та, відповідно, якості життя населення. Запропоновано матрицю ринкових драйверів і чинників зростання в розрізі виділених груп секторів економіки України за критеріями їх конкурентоспроможності та інноваційності (високотехнологічна промисловість, послуги, масове виробництво, переробна промисловість, а також виробництво товарів і послуг, які не беруть участі у глобальній торгівлі, але мають важливе значення для формування регіональних і локальних ринків). Одним з магістральних напрямів структурної модернізації економіки регіонів України має стати неоіндустріалізація, яка передбачає активізацію розвитку галузей промисловості на основі інновацій, нових технологій та моделей управління. Результативність неоіндустріальної трансформації вітчизняного промислового потенціалу та інтеграції в глобальні виробничі ланцюжки з більшою часткою доданої вартості може забезпечити поєднання експортоорієнтованої та інноваційноспрямованої моделей індустріалізації.
структурна трансформація, модель регіонального розвитку, структура економіки регіону, розумна спеціалізація, неіндустріалізація
Сучасні світові процеси сприяють розвитку різноманітних форм міжнародної співпраці в різних сферах. Туризм є однією з тих сфер, які характеризуються високою динамікою розвитку впродовж останніх років, тому його вважають важливим інструментом вирішення економічних, екологічних, соціальних і культурних проблем. У глобальному масштабі туризм розглядається як пріоритетний сектор, завдяки його позитивному впливу на економіку. Він виконує в основному макроекономічну функцію та стимулює соціально-економічний розвиток туристичних напрямків, а отже і національної економіки, шляхом збільшення доданої вартості і ВВП та надходжень іноземної валюти від туристичних послуг, стимулювання розвитку підприємництва та інфраструктури, створення нових робочих місць і збільшення доходів населення туристичних регіонів. Метою статті є виявлення впливів і характеристика чинників, що сприяють або блокують розвиток міжнародного співробітництва у сфері туризму в прикордонних областях Польщі та України. Відповідно до концепцій інституційної економіки було визначено основні інституції, що підтримують розвиток співробітництва в регіоні і відповідають за формування політики співпраці. Дослідження проведено у 2018 р. у відповідним чином відібраних відділеннях інституцій, відповідальних за це співробітництво. Чинниками, що обмежують розвиток співробітництва у сфері туризму, які згадувались найчастіше, є політична ситуація на східному кордоні, українські та польські законодавчі норми, часті зміни в органах місцевого самоврядування та чинники, пов’язані з перетином кордонів. З іншого боку, сприятливими для співпраці виявилися неформальні зв’язки, зацікавленість у нових перспективах співпраці, міжрегіональні угоди та програми співпраці, членство Польщі в ЄС та сучасні засоби комунікації. Ці чинники сформовано в три групи – соціокультурні, політичні та економічно-фінансові та доведено, що фактори соціокультурної групи мають найбільший вплив на міжнародну співпрацю у сфері туризму. Проаналізовано дослідження вчених щодо моделей міжнародної співпраці у сфері туризму та інституційного середовища його розвитку. Особливу увагу приділено ролі підприємців, спільноти та органів влади у сприянні сталій та ефективній співпраці на міжнародному рівні та подоланню проблем диспропорцій розвитку. Зокрема, наголошується важливість їхніх спільних зусиль у сферах консультаційних послуг, доступу до інформації та інституційної підтримки.
туризм, міжнародне співробітництво, Польща, Україна
УКР 
ENG
УДК 332.142.4:711.451:911.375; JEL O18, P25, R12